Не плач, матусю, чуєш, я живий. Душа – вона безсмертна, не вмирає. Тепер, став білим Ангелом син твій і Україну з неба захищає.

ДОСІ НЕ ВІРИМ, ЩО ТЕБЕ НЕМАЄ З НАМИ..
Не плач, матусю, чуєш,
я живий. Душа – вона безсмертна, не вмирає.
Тепер, став білим Ангелом син твій і Україну з неба захищає.
Не муч себе, нічого не вернеш. І в тата скроні
такі сиві стали.
Все бачу, як сльозами
ти живеш. Мене живим
додому виглядали.
Героєм, мамо, бути не хотів. Мріяв свою країну захищати. Кохану привести тобі
у дім, перед вінцем, дружиною назвати.
Синочком марив, хлопчиком малим.
На мене схожого і Юрчиком назвати.
Рибу ловити
я б його навчив.
Та не судилось мені татом стати…

Мама світлину синову взяла, до серця пригорнула, мов дитину.
– Яка щаслива я тоді була, коли Господь послав тебе, мій сину.
Моє дитятко – добре, золоте. Веселий, щирий, чесний, справедливий.
Дивилася, як хлопчик мій росте і так хотіла, щоби став щасливий!
Авторитет син серед друзів мав. І почали
всі генералом називати.
Підріс, і нам завжди допомагав.
З дитинства мріяв він військовим стати.
У вишиванці йшов на випускний. Високий, статний і такий вродливий. Пишалася тобою, сину мій.
Просила Бога, щоб ти був щасливий.
Ти до ліцею юридичного вступив.
Там академія – освіту встиг здобути.
Сидіти в кабінеті не хотів. І як в дитинстві, мріяв військовим бути.
З коханою своєю ви зустрілись.
Діана – така гарна, як весна. Вінчальних дзвонів вам почути
не судилось.
Все ваше щастя перекреслила Війна.

Коли кати на рідний край напали.
Всі говорили, що
бути біді.
На смерть, за Київ,
в лютому стояли, відважні, сильні, хлопці
молоді.
Очі відвагою і помстою горіли. У бій солдат вів син наш, лейтенант.
Ми на колінах, Господа молили, щоб він живим вернув тебе назад.
Допомагали мамині молитви. Вони завжди найкращий оберіг.
Солдат ти прикривав на полі битви і кожного з них цінував й беріг.
Живих хотів додому повернути. Воїн – то чиїсь батько й брат.
Старався душу кожного почути, чим заслужив повагу у солдат.

Ми так чекали всі тебе живим: сестра, кохана, друзі і родина.
Та горе не минуло і наш дім. Неначе громом вдарило:
– Загинув!
Вчинив, як справжній український офіцер. Про подвиг твій повинні пам’ятати.
Ти у бою, ще молодим помер. Живими, щоб лишилися солдати.
Юра, як колос скошений, упав.
А побратим біг крізь вогонь до тебе.
Він не добіг. Й тебе
не врятував. І Ангели летіли два на небо…

А далі, ніби зупинився час. Дорога, люди стали на коліна.
Не вірили, що ти залишив нас.
Що вже нема у мене, Юри сина.
І кожен плакав, і важко зітхав. Ніхто тут не чекав горя такого.
А пес твій на коліна
з людьми став.
І сльози на очах були
у нього.
А нам на коси випав вічний сніг. І сили більше не було кричати.
Не прийде син на батьківський поріг,
не приведе невісточку до хати.
Просили тебе:
– Рідний наш, вставай.
Очі відкрий, прокинься, любий сину.
Рано тоді іти у Божий рай. Хай я за тебе ляжу в домовину!..
“Мамо, не плач. Я в сон твій повернусь. Витру сльозу і подарую квіти.
У Бога, на хвилинку, відпрошусь, щоб ти могла, хоча б у сні радіти.
– Діана, ми б щасливими були.
Ти вірно так мене з війни чекала. Пробач, фату тобі не одягли,
собі чорну хустину пов’язала”.
І побратими клятву
всі дали.
Слова сказали віддано і щиро. Всі, як один, вони на Схід пішли, помститися за Юру командира…
Орден за Мужність – нащо мені він.
Та нагорода синові посмертна.
Краще би Юра повернувсь живим.
В той день, разом із ним і я померла.

В храмі свічки горять
” За упокій”. Друзі сумують, а в дома чекають. Для нас живий завжди ти, сину мій. Бо ти Герой.
Герої не вмирають!
Стежина на цвинтар.
Спокій. Тишина.
Не знаю, де беруться жити сили?!
Хай буде проклята, на віки та війна. І ті кати, що сина мого вбили
автор Соломія Українець