Я завжди мріяла про ту годину, коли вийду на пенсію. У своїх мріях я бачив, як сидітиму з онуками, пекти для них пироги з джемом. Але реальність виявилася зовсім іншою.
Коли мені було 22 роки, я вийшла заміж за Дмитра. Він був із гарної батьківщини, мамо вчителька. Я думала, що буду за ним, як за муром. Але за два роки зрозуміла, що все не так просто. Свекруха завжди приховувала, що в неї повно проблем із сином – він поводився ужасно і не допомагав матері. Ніхто мене про це не попередив, адже його батьки боялися, що Дмитро нікого більше не знайде зі своїм складним характером.
Вихід заміж був моєю першою помилкою, а завагітніти одразу після весілля – другий. Хоча я завжди дякувала Богові за своїх дітей, тільки я знаю, як мені було важко з лінивим чоловіком і маленькою дитиною. Ми сварилися щодня, і мені часто хотілося втекти, куди очі дивляться. Такої години Дмитро почав все більше години проводити з друзями, пити і навіть виносити речі з дому. Я подала на розлучення, коли дізналася, що знову вагітна. Хотіла зробити аборт, але не змогла вирішитись. Так на світ з’явилася наша донька Оленка.
Де двома руками я нарешті пішла від чоловіка. Добре, що батьки мене прийняли. Коли молодій дочці виповнилося 7 років, я в’їхала до Італії на заробітки. Іншого виходу не було, адже ми дуже зажадали. Колишній чоловік та його сім’я повністю відвернулися від нас.
За кордоном я довго не могла знайти нормальну роботу, навіть мешкала у притулку. Але подруга допомогла мені влаштуватися на своє місце, бо вона повернулась додому.
Я думала, що поїду на чотири-п’ять років, але грошей завжди не вистачало. Діти росли, готувалися до вступу до університетів, брали репетиторів. Майже всю зарплату я надсилала батькам. Пізніше почала збирати дітям на житло.
Мій син Олег виріс, здобув освіту і навіть відкрив свій бізнес. Потім одружився, і я подарувала йому гарну двокімнатну квартиру.
Дочка мешкала з моїми батьками. Вона завжди була іншою – не хотіла вчитися, її відрахували з університету. Вона повернулася до батьків і жила на мої гроші. Потім переїхала до якогось хлопця, але за рік вони розлучилися.
Єдиною радістю було те, що у Олега народились діти. Я дуже хотіла приїхати до них, але син постійно відмовляв.
– Що ти тут робитимеш? Занудьгуєш!
– Сидітиму з твоїми дітьми.
– У цьому немає потреби, моя Надя не працює.
Я відчувала, що нікому не треба. Якось приїхала на Пасху та застала страшну картину. Олена привела додому нового парубка, який кричав на всіх. Мої батьки його боялися. Я відвідала Олега та його дітей, але він одразу давши зрозуміти, що не варто затримуватися. Після цього я знову поїхала до Італії.
Минуло кілька років, і мене звільнили. У розпачі я зателефонувала синові:
– Сину, мене більше не беруть на роботу в Італії, мені вже 72 роки! Я хочу повернутися додому, чи можу пожити у тебе?
– Мамо, ти що? У нас двоє дітей, якраз плануємо поміняти квартиру на велику.
Я приїхала до батьків. Батька давно не стало, а мама, якій уже 90 років, не підводиться з ліжка. Вона у жахливому стані, і Олена зовсім не доглядає її, хоча вже давно переконала її переписати будинок на собі.
Мені дуже важко на душі, я не знаю, що робити. Зять щодня кричить на мене і вимагає, щоб я пішла. Невже я заслужила такої старості після всіх років, що допомогла дітям? Я вже думала про те, щоб разом з мамою поїхати до будинку для людей похилого віку, але не хочу. Я так шкодую, що відправляла всі гроші, не залишивши нічого для себе. У мене всього 3 тисячі євро на крайній випадок. Як мені бути? Невже я так і помру нікому не потрібна?