Я ніколи не хотіла виїхати за кордон на заробітки. Сестра довго вмовляла мене, адже я постійно віддаляла свої гроші і не могла впоратися самостійно.
— Що ти тут сидиш, так і залишишся у злиднях.
— Боюся, що втрачу чоловіка і не побачу, як дочка росте!
— Та вони тільки спасибі тобі скажуть! Подивися, яку я собі будинок звела, двір облагородила. Наступного року синові квартиру куплю. Рідні мене люблять.
В результаті я таки зважилася поїхати. Сестра допомогла знайти роботу, і я почала заробляти. Праця була важка, але й платили негайно. Перші два роки я взагалі не приїжджала додому. Але коли донька мала випускний у школі, я вирішила зробити їй сюрприз. З’явилася без попередження. І що я побачила? У власному будинку вже господарювала інша жінка. Чоловік знайшов мені заміну, а я ще гроші йому відправляла на ремонт! Яка ж я була наївна… Потім я дізналася, що коханка вагітна, і мій колишній у свої 45 знову стане батьком.
Без зайвих роздумів я повернулася до Італії, вирішивши більше не повернутись. Бажання їхати додому пропало. На дочку теж злилася, вона ж нічого не сказала. Хоча їй тоді було всього 17, і може вона не розуміла всього.
Я вирішила заробити на житло для Лесі та для себе, а ще на її навчання. Планувала купити дві квартири поряд. Хоча всю життя мріяла про будинок, адже звикла жити із власним двором.
Поступово дочка закінчила навчання, зустріла пару, і вони вирішили одружитися. Тоді я знову приїхала. Зять мені понравився. Я подарувала їм ключі від квартири та попросила переглянути житло для себе. Постійно допомагала грошима, відправляла подарунки. Коли народився онук, то це був найщасливіший день для всіх нас.
Минули роки. Молодята купили мені однокімнатну квартиру та здавали її в оренду, забираючи собі гроші. Я не заперечувала.
Ніні мені 55 років. Хоча я й не стара, почуваюся на всі 70. Жахливо втомилася. Останні два роки мріяла повернутися назад. Італія так і не стала мені рідною. Якось я зізналася про це Лесі. Вона попросила зачекати ще рік, мовляв, у країні ситуація нестабільна. Але кілька місяців тому відповідь її змінилася.
— Мамо, приїжджай до нас! Досить вже працювати, настав час пожити для себе.
Я погодилась. Приїхала, і Леся сказала, що мені особливо пожити у них, доки квартиранти не з’їдуть наприкінці місяця. Це була чудова нагода побути з онуками. І ось настав день переїзду. Зять занурив мої речі, і ми вирушили.
— Хіба квартира не поряд? – Запитала я.
— Пешком минут 20, — відповів зять.
– Ой, я думала, зовсім близько, – трохи зніяковіла я.
Але вдруге ми під’їхали до невеликого приватного будинку. Акуратний та сучасний, він здавався затишним. Зять зупинився, і тут Леся сказала:
— Мамо, я знаю, що ти завжди мріяла про будинок. Нехай квартиранти продовжують жити у квартирі, у вас буде додатковий дохід до пенсії. А ми з дітьми будемо часто приходити до тебе, грати на подвір’ї.
— На які гроші ви купили хату?
— У чоловіка був цей ділянку, і він сам збудував будинок. Невелика, всього дві кімнати, але кухня простора, можливо, як гостина. Є все для комфорту!
— Але ж це дорого…
— Ми відкладали гроші, які ти надсилала плюс за оренду квартири платили. Можна сказати, що будинок збудований на твої кошти.
Я не змогла стримати сліз. Це було зовсім несподівано. Насамкінець Леся додала:
— Вибач мені, мамо! Я зрозуміла, через що тобі довелося пройти. Тоді батько наказав мені мовчати і не втручатися, ось я послухалася.
— Доню, я давно тобі вибачила!
Ми стояли обнявшись і плакали. Тепер я найщасливіша бабуся у світі. Нарешті зрозуміла, чому Леся просила не поспішати з поверненням. Вони робили ремонт біля будинку. Наразі молоді часто залишають у мене дітей. У дворі ми зробили качалку та будиночок для ігор. Я навіть знайшла невеликий підробіток, щоб не сидіти без діла. У мене з’явився друг. Хто знає, може ще не пізно розпочати все спочатку?